Після вистави від Франківського драмтеатру «Маруся Чурай» у постановці Ростислава Держипільського поверталась з оберемком почуттів та думок.
У сюжетній лінії цього разу мені бачилась не просто доля двох молодих людей, а історії з важким трансгенераційним спадком.
Маруся Чурай постала для мене втіленням Еросу, як локального, в стосунках з Грицем, так і глобального: душевного розмаху, який є в нашому колективному несвідомому.
Маруся рано успадковує травму втрати. Щире кохання її батьків, яке обламується через загибель батька в бою. Батька, який був вірний до останнього своєму обов'язку й принципам. Це формує в Марусі потужний его-ідеал, що орієнтований на честь, вірність і жертву.
Грицько, що змалку зростав з Марусею, постав як Логос, який так і не набув своєї сили і зрілості. Здавалося б, Грицько, як і батько Марусі, теж став на шлях воїна, брав участь у поході, пройшов шлях й отримав свої шрами. Проте, шрами залишились лише зовнішніми атрибутами зрілості — не відбулось зміни внутрішньої.
Ініціація передбачає відмовитись від дитячого бажання мати все й одразу, зустрітись з відповідальністю, зробити вибір і витримати його наслідки. Гриць же хоче: кохати Марусю, розкошувати в комфорті з Галею, а також отримати материнське схвалення.
Від своєї матері, Бобренчихи, він отримує «в спадок» травму скрути та страх за виживання. Це актуалізується в Грицеві через тривогу нестачі й постійний пошук безпеки, достатку, комфорту.
Трагедія кохання Марусі та Грицька в тому, що вони шукали в одне одному те, чого їм бракувало самим: Маруся — чоловіка, який би надав форму її чутливості, Грицько — чуттєвість (навзамін власній функціональності), життєве, прекрасне, сакральне. У результаті це зруйнувало їх обох.
Думала я, що в контексті колективного українського, це нагадує конфлікт між романтиками та прагматиками, між цінностями любові до землі, свободи, прав та конформізмом, власним добробутом. Коли щось одне заполонює — це завжди веде до трагедії.
Зустріч Чураїхи з донькою на підсудній лаві, їх двоголосся в словах «Я жити хочу, я люблю» було моментом катарсису. У ньому зустрілись Ерос й Танатос, молодість, життєвість й смерть, війна. Звучав, як біль і жах від втрат, оплакування того, що не збулось і не збудеться, так і голос придушеного бажання жити навіть в найтемніші часи.
Міркувала я, що наш душевний розмах, кохання, бажання створені для Життя, а не для жертвоприношень. Життя, яке мусимо зараз захищати й втримувати.