Це питання торкається лише вершини айсберга.
Початок стосунків визначається відчуттям закоханості, взаємними ідеалізаціями та проєкціями, які згладжують всі неприємні сторони, виступаючи клеєм.
Дослідження 2004 року Bartels і Zeki продемонстрували, що на томографі можна побачити, що закоханість деактивує або пригнічує специфічні ділянки мозку, відповідальні за критичне оцінювання та негативні емоції. Тобто будучи закоханими, у нас ніби вимикається соціальна критика, тож ми налаштовані бути ближчими і ставитись менш критично до партнера. Це те, що в побуті називають «любов сліпа».
За тривалий час стосунків можна зіткнутися з різними проявами рідної людини, а також власними реакціями і їх впливом на партнера / партнерку, особистими кризами і кризами соціальними. Це великий виклик на дві людські психіки, на їхню спроможність приймати виклики, зносити, осмислювати і виходити з цих криз більш цілісними і з новими нав ичками. А відтак, виклик на сім'ю як систему.
Коли психіка не здатна опанувати напругу, ми починаємо гірше реагувати: з'являється критика, зневага, захисна позиція, емоційне ігнорування. Якщо це все триває певний час, то ми поступово втрачаємо добрий емоційний зв'язок з партнером.
Негативні сторони стосунків накопичуються, а не інтегруються й витримуються поряд з добрими, і в якийсь момент партнер(ка) з «найближчої» людини стає «ворогом», а самі стосунки перетворюються на джерело загрози.
Разом з тим, такий момент кризи і є тим пунктом, де можливі зміни.
У психоаналізі важливе поняття «репарації»: взаємини руйнуються не так від наявності конфліктів, як від відсутньої здібності їх лагодити.
Коли ми після чергової сварки здатні визнати свій внесок, витримати провину і зробити крок назустріч, щоб відновити зв'язок — і що дуже важливо — осмислити те, що відбулось, — це дає шанс стосункам, як і всьому живому, трансформуватись і розвиватись.