Роздуми навколо книги "Я, мені, мене і довкруги" Юрія Шевельова

Вже не вперше завершую рік прочитаною книгою. Мабуть, треба на щось опиратись, входячи в новий рік, відсіювати зерно від полови, розширювати простір для рефлексії і просто приємно проводити час святкового відпочинку.

Нещодавно дочитала другий том спогадів Юрія Шевельова. Купила книги ще в 2022 році, аж три роки чекали свого часу прочитання. Досі розсмаковую, бо такі ці томи багатопланові.

Постали водночас як особисті спогади, але дуже обережні, відсепаровані від зайвої чуттєвости; де читача тримають на відстані, а при будь-якій спробі наблизитись, йому знову вкажуть на його місце багатьма абстрактними фактами, іменами, роками…

А отже постали ці спогади, водночас, як книги історичних подій від першої особи, що починаються з Харкова, через табори Німеччини, Швецію аж до еміграції в Штати. Життя українських інтелектуалів в екзилі. Події, на подив, змальовані детально, а відтворені постаті - пронизливо чесні (інколи аж до абсурду!), зі спробою відобразити людську багатогранність.

Так, що здається, науковий підхід (а Шевельов був славістом, викладав спершу в Гарварді, потім в Колумбійському університеті) має стосунок не так до діяльності автора, як до всієї особистості:

"Шевельов назвав першою вимогою чесности науковця, тобто прийняття потреби “писати не лише про те, що подобається, але й про те, що ні”. Із цим корелює згубність звички “ділити світ на святих і грішників”, яка внеможливлює справжню науку. (…) Дослідник мусить мати настанову на всебічне вивчення явищ. Друге побажання Шевельова було: “не перекручувати дійсність”, або “не мислити так, як мені приємно”.

***

А що вимкнути терапевтичну частку неможливо, то міркувала про особистість автора, що проглядалась між рядками: яким він був і як склалось його життя.

Цікаво, що вже з післяслова можна дізнатись про подорожі Шевельова до майже усіх країн Європи, а також Китаю, Японії тощо, а з його листування - що існували для нього земні й чуттєві справи. Автор про все це в книгах не пише і попереджає читача ще напочатку.

Можливо, тим і зваблює, що не дозволяє зазирнути за шпарку інтимного. Аж майже наприкінці другої книги Шевельов сам це визнає:

"Тоді я не усвідомлював генеральної правди, що стояла за всією діяльністю й за всіма переживаннями. У житті я завжди потребував дистанції між іншим і собою. Я був приречений бути (чи я вибирав це підсвідомо?) тим, що Любомир Дмитерко назвав колись: "Чужих весіль тверезий бенкетар".

***

Не могла позбутись відчуття актуальності книги і не вивчених досі нами, як нації загалом, уроків.

Особливо трепетно в цей час війни було читати міркування Шевельова про свою ідентичність. Був він українцем з вибору, в українськості якого неможливо засумніватись.

"Але політика й свідомість розбігалися з підсвідомістю й психологією. Це було в нашій родині проявом, либонь, того, що Юрій Липа, старший від мене на вісім років, називав телюричними силами української землі, - здатність української землі й повітря навіть чужинців і зайд змусити відчувати себе таки своїми на цій землі і чужими на тій, де вони виховалися й звідки прийшли".

***

Моїй терапевтичній натурі особливо запамʼятались рефлексії навколо переїзду Шевельова до Швеції, де мав працювати (і працював) як викладач в університеті. Швецію він описав як «країну без барокко», нудну і позбавлену драматизму (чи нічого це не нагадує?).

Та з перспективи років можна зʼєднати крапки, щоб побачити картину цілком. Шевельов вбачає в цих нестерпних зовнішніх умовах свій внутрішній конфлікт. (Чи не часто ми схильні теж нарікати на обставини, але дивом, при глибшому зануренні і змінах особистих бачимо, як ці зовнішні обставини були насправді більше про нас?)

"Усе це разом було самонавіянням, неймовірним і - парадоксально - нічим не викликаним у шведській реальності. Підгрунтя цього комплексу почувань, що вів до внутрішнього опору навколишній дійсності було не в країні, воно було в мені. Я не був приготований на іншу дійсність, не знану мені. Я був десь між барокковістю української культури і вимріяною Америкою, про яку я, щиро кажучи, поняття не мав. А до цих двох світів, власне, нереальних, а тому оповитих серпанком принадности, доступу не було. Так я опинявся ніде: минуле було безповоротно минуле, майбутнє непевне, а теперішне закрите мені моїми комплексами".

Думалось мені, що незалежно від обставин, коли ставити в пріоритет уважність до свого досвіду, почуттів, то ніколи не прогадаєш.

***

А ці слова спонукали міркувати про Україну і наш шлях як нації. А може й ці слова дозволять вам зупинитись і побачити свій особистий шлях на даний момент (рік, що звершується, до того підштовхує):

"Зрештою, Швеція пройшла свій історичний шлях, паралельний до мого. Вона мала свій період завойовницьких ілюзій і мрій про ґвалтовну перебудову світу (або, принаймні, Европи) - сімнадцяте й почасти вісімнадцяте сторіччя. Вона пройшла період крайньої бідности - перша половина девʼятнадцятого. І зусиллям розуму й мʼязів вона створила свою рівновагу й свій добробут. Честь їй за це й слава. Навіть пʼяничка, що мовчки обіймає нічний стовп ліхтаря, — частка цієї системи впорядкованости й рівноваги. Він теж — своїм способом, способом, що його він вибрав без примусу, — бавився, але він також і нічого не ламав…"